— Ти знову ходиш по кухні, наче привид, і перевіряєш холодильник, — пролунав позаду тихий голос Ліама.

Він підійшов абсолютно безшумно, як і завжди, обхопив її талію ззаду і вмостився підборіддям на її плече. Від нього пахло свіжістю та ледь вловимим, до болю знайомим ароматом парфумів, які вона сама купувала йому на останню річницю весілля… сімдесят два роки тому.

— Я просто… не знаю. Це якось автоматично відбувається, — з нотками суму відповіла вона, відкидаючи голову на його міцні груди. — Цей кавовий ритуал зранку, наші вечері, довгі розмови у будинку на березі океану… Тепер усе це в минулому.

— Тому цей рай і був створений саме для тебе, для нас… Ми багато чого не встигли, Ейво, — абсолютно серйозно відповів він, повільно перебираючи пальцями пасма її волосся. Його поцілунок у шию змусив її здригнутися від приємного дрожу, — Якщо твоя нервова система зажадає кавових рецепторів — я налаштую систему синтезу на цей смак. Мені не важко.

— Налаштую систему синтезу… — сухо повторила Ейва, — Норма сьогоднішньої реальності, але звучить занадто штучно.

— Розумію. На тебе все тисне водночас. Я почув тебе, кохана, — перебив він її, стискаючи в обіймах сильніше, і поцілував у скроню, — Я відтворю для тебе все, що захочеш, аби тільки ти почувалася комфортно і щасливо…

— Мене ти теж відтворив? — раптом обірвала його Ейва, — Я теж… штучна?

У відповідь запала кількасекундна тиша. І Ейва вже знала: за цією мовчанкою ховається лавина приголомшливої правди.

— Ейво… — почав Ліам....

Цікаво? для продовження клікай на картинку))