Я сиджу біля каміна і слухаю.

Вона розповідає — тихо, рівно, і в цьому голосі є щось таке, що я не можу назвати словом, але відчуваю всім тілом. Не жалість — жалість це зверху вниз, а це зовсім інше. Це щось, що тягне зсередини, що резонує з чимось моїм, і від цього резонансу стає незручно і неспокійно.

Вона говорить ніби тільки з Мироном. Мене наче немає в кімнаті.

Зазвичай мене це влаштовує. Я взагалі не прагну бути поміченим там, де не хочу бути поміченим — це зручно, це дає простір. Але зараз — зараз щось у мені реагує на це дивно. Не образа. Щось тихіше і незручніше за образу.

https://bookuruk.com/book/serca-vovkiv