У нашому селищі казали, що потрапити до Академії Аль-Загар — це все одно що торкнутися краю неба. Коли прилітали Вісники на своїх скляних човнах, запряжених вітрами, матері виштовхували дочок наперед, розриваючи на них старий одяг, аби показати гладкість шкіри. Вони молилися, щоб саме їхню дитину забрали у світ, де під ногами не розпечений пісок, а прохолодна мозаїка, а замість солоної води з колодязя — солодкий нектар, що дарує вічну молодість.

Для мого народу ми були «обраними». Для джинів ми були лише посудинами. Іграшками, яких можна з легкістю замінити, коли набридають.