Вони зайшли всередину. Каміль ще раз швидко озирнувся в коридор, переконавшись, що ніхто не дивиться, і тихо зачинив двері. У замочну щілину підсунув якийсь шматок — щоб двері знову не зачинилися за ними і не замкнули їх у цій «фортеці».

Звичайнісінький кабінет тимчасово служив маленьким складом. Місця для чотирьох залишалося не так уже й багато.

— Що у нас тут є? — потер руки Лео, заглядаючи в ящики, — О, шампанське? Непогано.

— А з чого ми пити будемо? — розвела руками Лія.

— Ам-м… з горла, по черзі! — узяв пляшку Каміль і почав відкорковувати, — У нас не так уже й багато часу на посиденьки.

— І то правда! — кивнула Міранда.

Тишу розірвав різкий постріл корка. Лія аж пискнула й здригнулася.

— Тихо! — насторожився Лео, озираючись на двері, — Не вистачало ще, щоб нас тут застукали на гарячому.

— За знайомство! — підняв пляшку Каміль, зробив перший ковток і передав її Міранді, — Не мій фаворит, але це найкраще, що сьогодні вдалося знайти.

— Але ми так і не познайомилися, — розсміялася Міранда, зробила кілька ковтків і передала пляшку далі...

продовження ТУТ