Потраплянка для сина ватажка

Пил ще не встигає осісти на кам’яні плити, а тиша стає такою дзвінкою, що я чую власний пульс — частий, рваний, немов загнаний звір б’ється об ребра. Мої пальці все ще поколює, по шкірі пробігають залишкові мікророзряди, і я мимоволі стискаю кулаки, намагаючись приховати це тремтіння.