— Ми були разом... — заїкаюся я від плачу. — Цієї ночі... він обіцяв, що все буде інакше... а зараз він там з іншою!
— О боже... — Лера обіймає мене, притискаючи до себе. — Бідна моя дівчинка. Просто виплач усе це зараз. Ми їдемо до мене.
Сльози течуть суцільним, нескінченним потоком. Дорогою я розповідаю їй усе: про те, як ми познайомились і як закрутився курортний роман ще в Одесі. Як він збрехав мені, буцім-то не знає української. Про те, як Рустам виявився моїм босом і новим власником компанії, де я працюю. Про кожен його погляд, що обіцяв пристрасть. Про його прохання почекати поки він вирішить питання з нареченою, яку для нього обрав батько.
І чим більше я говорю, тим виразніше розумію: та Світлана, яка вперше по-справжньому повірила в силу кохання, назавжди й остаточно вмерла в тому ресторані під теплою усмішкою Рустама, адресованою іншій жінці.
❤️❤️❤️❤️