Я роблю коротку паузу, збираючи залишки сили.

— Ти заслуговуєш на вірність. Не тільки фізичну — на ту, що в голові й у серці. Я більше не можу тобі її дати. Кожна хвилина, яку я проводжу тут, стає брехнею. А я ніколи не брехав тобі за всі ці роки. І не збираюсь цього робити тепер, коли сама доля вирішила зі мною так пожартувати.

Вона мовчить довго. Так довго, що я починаю чути стукіт годинника на стіні — кожен удар, як молот по ковадлу. Потім вона повільно встає.

— Ти йдеш, — це не питання. Це факт, який вона прийняла ще до того, як я переступив поріг.

https://bookuruk.com/book/istinna-dla-vatazka