Ніч була місячна. Навколо було дуже добре видно все. Принцеса навіть трохи відкинула опущену на дверцята товсту тканину аби краще роздивися навколо. Не кожен же день вона має нагоду їхати в таку ніч. Місяць був таким яскравим, наче саме сонце. Прекрасний, повний виглядав неначе має от-от зіштовхнутися із землею. Такий самотній на небі і такий таємничий як і всі таємні ходи в палаці.
Ірина майже нічого не бачила, оскільки вони їхали окремою доріжкою, де довкола росли самі лише високі древа. Так навіть краще. Менше хто буде бачити. Вона любила цю доріжку. Не один раз вона під покровом ночі їздила, не їхала – бігла не озираючись знаючи що ніч скриє усі її таємниці.
Ірина направлялася до Велареса. Вони мають діяти разом і ділитися всіма новими звістками одне з одним. Адже вони заодно.
Двоколка тихесенько поскрипувала. Ірина тим часом відкинулася назад і поринула в роздуми. Хто вона тут у всьому цьому коловороті подій? Чому все складається саме так? а ще, вона молода і практично ніколи не була по-справжньому щаслива. Чому? Чому чорт забирай? Що з нею не так? Ну чому всі в ній бачать лише те, що хочуть бачити але не її саму як людину?
Так, вона грішна. І це правда. Так, у неї є роман і це теж права. Але ж вона така ж сама жива людина, така сама як і сотні інших. То чому до неї стільки претензій? Всі чогось хочуть! Всі чогось очікують! Всі щось в ній не подобається! Але чому!?
красиво!
дякую)