Варкан виявляється зовсім не тим монстром, яким його малювали легенди. Його обличчя нагадує досконалу скульптуру, висічену з темного мармуру. Шкіра бліда, майже порцелянова, з ледь помітним синюватим відтінком на скронях. Волосся — кольору воронячого крила, важкими пасмами спадає на лоб, відтіняючи різкі, високі вилиці та пряму лінію носа.

Але очі... Очі Варкана — це два бездонні озера рідкої криги. У них немає звичних зіниць, лише мерехтлива срібляста глибина, яка зараз спалахує яскравіше, віддзеркалюючи моє внутрішнє сяйво.

— Ти дивишся так, наче очікувала побачити під залізом порожнечу, — каже він. Без маски його голос стає ще багатшим на відтінки, у ньому з’являється хрипка нотка, від якої моєму тілу стає спекотно.

— Я очікувала побачити демона, — шепочу я, роблячи несміливий крок назустріч. Моя рука тягнеться до нього, зупиняючись у папірцевій відстані від його щоки. 

https://bookuruk.com/book/obranica-krizanogo-demona