Перше кохання під вишневим садом

Вони знову зустрічаються у вишневому саду.
— Мені прийшла повістка… Я мушу йти служити в армію.
Соломія здригнулася. Її серце стиснулося від тривоги: тільки-но почалася їхня історія кохання, і вже загроза розлуки.
— Артуре… — прошепотіла вона, — це ж два роки…
Він усміхнувся, його голос був теплий і впевнений:
— Не хвилюйся, мила. Два роки пролетять, як одна мить. Ти готова мене чекати? Коли повернуся, я одразу познайомлюся з твоїми рідними.
Соломія відчула, як сльози змішуються з усмішкою.
— Я буду чекати стільки, скільки треба. Пиши мені, дзвони… Я витримаю все, бо ти — моя любов.
Артур притиснув її до себе й прошепотів:
— Я кохаю тебе, Соломіє.
— А я тебе, мій милий, — відповіла вона, і їхні губи з’єдналися в поцілунку, який став клятвою.