Розлучення. Ти не отримаєш дочку

— Що це, Ксеніє?

Назар завжди мене так називає. Ненависним ім’ям Ксенія, хоч я — Оксана. І знає, що мені це не подобається. Навмисне робить боляче.

Але зараз я цьому навіть рада.

— Заява на розлучення, — дивлюся йому просто у вічі.

Так, ось так. З викликом. Хоча всередині все тремтить від страху. Усе стискається в жаху.

Його очі звужуються.

— Ти розумієш, що робиш?

— Розумію.

— Ти добре подумала?

— Так.

З кожним словом я ніби стаю меншою. А чоловік — усе більшим. Він як танк пре на мене. Залякати, задавити своєю вагомістю.

— Це через нього? Через те щеня? Що ж, забирайся. Іди до нього. Тільки не думай, що я віддам тобі дочку.

Відступаю, поки не впираюся попереком у стіл. Далі відступати нема куди.

— А якщо вона не твоя? — хапаюся за останній аргумент.

— Мені начхати. Ти її не отримаєш. Повір, я можу це зробити. А тепер забирайся. Геть із мого будинку.

Але хто сказав, що я мовчки піду?