Осінь прийшла до лісу Еллірі. Її дерева, що ще недавно виблискували зеленню, тепер одяглися в золото, багрянець і мідь. Ліс, як завжди, готувався до сну. Птахи збиралися у вирій, тварини запасалися їжею, а земля тремтіла від перших холодних вітрів...

Вона молилася. Її тонкі пальці, схожі на лозу, складалися у благальний жест, а голос, тихий і ніжний, лунав серед тиші.
— Старі боги, які колись оберігали цей ліс, — шепотіла вона, — де ви? Чому мовчите? Чому дозволяєте нищити ваше творіння?

У самому серці забутого лісу, де ще лежав сніг, а дерева стояли оголеними, вона вже знала — весна прийшла.
Тиша тут була особлива — не мертва, а очікувальна. Сніг потріскував під ногами, мов прокидався разом з землею. Повітря мало присмак льоду...

Дріада Рія пробуджується від сну, але світ навколо змінився. Ліс, що був її домом, більше її не впізнає, а між корінням причаїлася тінь, якої тут не мало бути. Що сталося за час її відсутності? І чому її покликали саме тепер?

Колись ліс був живим......