Я потонула в його очах. Темні й глибокі, вони вабили до себе, мов безкрайній океан. У них було щось невловиме, щось таке, що викликало в мене водночас і відчуття затишку, і тривогу. Здавалося, він бачив мене наскрізь, відчував кожну мою думку, кож...

— Мількевич! — роздається злобне гарчання. — Ти що собі дозволяєш?
— А? — сон миттю злітає, і я перелякано розплющую очі.
Керівництво.
Особистою персоною.
У моєму ліжку.
Ще й, судячи з виразу обличчя, злий як чорт.
— Ярослав Вікт...