— Ти ж не збираєшся цього робити? — Карина дивиться просто в очі, в голосі тріщить надія, тонка, як стара нитка.

Лише хмикаю у відпвідь. Я не з тих, хто боїться. Особливо старих бабусиних казок, якими нас лякали ще дітьми.

Хоч як я стараюся дихати глибоко й рівно, долоні залишаються вологими. Серце б'ється гучно, як барабан, аж у скронях пульсує. Все готово. Абсолютно все. Захисні символи на місці, пентаграма викреслена точно, ізоляційний бар'єр встановлений так, що...

Він старший. Вона надто молода.

Їхні світи не мали перетнутися, але доля вирішила інакше.

Я був готовий йти за нею навіть у пекло. І йшов. Поки не опинився у самому серці пороку, болю та насолоди. Тепер я не знаю, де вихід. І не знаю, чи хочу його шукати...

Уже третій день я тут, на півдні. Третій день без дзвінків, без «як ти?», без нічних ридань у подушку. Моє горло більше не здавлене болем, очі — сухі, порожні. Сльози висохли. Із них лишилась тільки сіль. На подушці. На губах. На шкірі. Не знаю — ...

Вона була порожнечею у світі, який не помічав її.

До тієї ночі, коли зустріла їх.

Вони подарували їй бажання.

Задоволення.

І спрагу.

Я не можу відвести погляду. У ньому немає ані штучності, ані намагання виглядати якось. Він просто такий як є. І цього достатньо, щоб я забув, чому взагалі сюди приїхав.