— Ти ж не збираєшся цього робити? — Карина дивиться просто в очі, в голосі тріщить надія, тонка, як стара нитка.

Лише хмикаю у відпвідь. Я не з тих, хто боїться. Особливо старих бабусиних казок, якими нас лякали ще дітьми.

Хоч як я стараюся дихати глибоко й рівно, долоні залишаються вологими. Серце б'ється гучно, як барабан, аж у скронях пульсує. Все готово. Абсолютно все. Захисні символи на місці, пентаграма викреслена точно, ізоляційний бар'єр встановлений так, що...

Я був готовий йти за нею навіть у пекло. І йшов. Поки не опинився у самому серці пороку, болю та насолоди. Тепер я не знаю, де вихід. І не знаю, чи хочу його шукати...

Він старший. Вона надто молода.

Їхні світи не мали перетнутися, але доля вирішила інакше.

Я не можу відвести погляду. У ньому немає ані штучності, ані намагання виглядати якось. Він просто такий як є. І цього достатньо, щоб я забув, чому взагалі сюди приїхав.

Уже третій день я тут, на півдні. Третій день без дзвінків, без «як ти?», без нічних ридань у подушку. Моє горло більше не здавлене болем, очі — сухі, порожні. Сльози висохли. Із них лишилась тільки сіль. На подушці. На губах. На шкірі. Не знаю — ...

Вона була порожнечею у світі, який не помічав її.

До тієї ночі, коли зустріла їх.

Вони подарували їй бажання.

Задоволення.

І спрагу.